Волонтер із Норвегії: «Якщо не зупинити агресора на Донбасі, він може прийти й до моєї країни»
До України цього норвежця привело кохання, а коли розпочалася війна, він зібрав дві валізи з військовим спорядженням і передав його нашим бійцям. Сьогодні в район АТО йдуть цілі вантажівки з допомогою від Арнстейна Траноя та його друзів
Уродженець старовинного міста Осло, за освітою маркетолог, Арнстейн Траной має власний бізнес у сфері інтернет-торгівлі. Три роки поспіль служив в Афганістані, тож знає про війну не з чужих слів. Створена ним група у соціальній мережі об’єднує нині спільноту небайдужих норвежців, які активно допомагають українським бійцям, підтримують родини загиблих воїнів та тих, хто живе під кулями на Донбасі.
— Арнстейне, розкажіть нашим читачам про власні враження, коли ви вперше приїхали до України.
— Вперше я приїхав до Києва на Різдво 2002 року. Визнаю, до вашої країни мене привело кохання (сміється) — в Києві жила моя дівчина.
З вікна таксі яке мчало мене з аеропорту, я вдивлявся у краєвиди вашого міста, обличчя людей. Було відчуття, що дивлюся кадри зі стрічки старого радянського фільму… Впало в око багато старих автомобілів на вулицях — «Лади», «Волги»… Для мене це була наче мандрівка у 80-ті роки минулого століття.
Відтоді минуло більше десяти років. Нині Київ вже інший — сучасний, європейський. Країна змінилася, проте люди для мене, попри всі біди, які припали на їхню долю, залишились такими ж приязними, щирими та гостинними. Зараз в мене тут багато друзів.
Зізнаюся, коли з телеекранів пролунали новини про війну в Україні, я був просто шокований. Донедавна ви жили спокійним і мирним життям, а зараз гинуть люди…
— Доводилось бачити війну раніше?
— Так, я бачив війну й всі біди від неї. По закінченні вишу мене зарахували до армійського резерву, згодом призвали на військову службу. Тож майже три роки я прослужив у підрозділі військово-цивільного співробітництва в Афганістані. Ми відбудовували зруйновані школи, допомагали цивільному населенню ремонтувати їхні оселі.
Я просто не зміг залишатись осторонь, коли до вас прийшла біда. Моя перша допомога вашій країні була доволі символічною — лише дві валізи з військовим спорядженням. Я маю бізнес у Норвегії — займаюся продажем військового екіпірування, тому зібрав усе, що міг: одяг, приціли, ліхтарі… Свою допомогу запропонував Олександру Буйволюку з танкового батальйону «Звіробій», який згодом став моїм другом. Потім створив у соціальній мережі «Групу підтримки України у Норвегії».
Ви знаєте, 2015 року на телеекранах нашої країни демонструвався серіал під назвою «Окуповані». В його сюжет було покладено ідею бестселера норвезького письменника Джо Несбопро про те, як змінилася б Норвегія у разі захоплення її Росією. Наша держава також на сході межує з РФ, тож хто знає, чи не опинимося ми незабаром у схожій ситуації? Всі розуміють: якщо не зупинити агресора зараз, окупації можуть бути піддані й інші країни. А це неприпустимо…
— Допомога вашої групи вимірюється вже далеко не двома валізами, а цілими вантажівками. Хто вам допомагає в Норвегії?
— Спочатку ми направили до району АТО автомобілі швидкої допомоги. Згодом — вантажівку зі взуттям та продуктами для військових. Майже 160 пакунків з одягом відвезли до місцевих лікарень пораненим, а також дітям у дитячі будинки.
Проте чи не найбільше я пишаюся тим, що нам вдалося відправити дві вантажівки з медичним обладнанням до Дніпровської лікарні імені Мечникова. Надати таку допомогу допоміг госпіталь Норвегії.
Нині ми тісно співпрацюємо зі Спілкою ветеранів війни, учасників бойових дій міста Бучі. Перед новорічними святами дуже хотілося підтримати матеріально родини загиблих воїнів з цього містечка. Тож направили кошти, одяг, продовольчі товари, а дітей учасників АТО порадували новорічними подарунками.
— Вас із радістю та вдячністю згадують і мешканці Донбасу, яким ви надавали допомогу…
— Так, ще 2014 року разом із бійцями «Звіробою» ми розвозили місцевим воду, продукти. Ніколи не забуду хвору жінку, якій я привіз ходунки. Вона була дуже цим вражена, адже в неї нарешті з’явилася можливість вперше за тривалий час вийти на вулицю… Жінка дуже хвилювалася і весь час казала мені: «В мене немає грошей, я не зможу заплатити вам»… А я на це відповідав: «Це допомога від щирого серця…»
Важко було це бачити, я був дуже вражений. Розумію, що ми не зможемо змінити весь світ, проте взмозі змінитися самі і дарувати добро іншим…
— Розкажіть про ваші враження від поїздок у район АТО, адже ви там неодноразово бували.
— Хлопці, які мені зустрілися на війні, чесно скажу, здивували своїм віком — дорослі, зрілі, всі дуже приязні й привітні. Ми завжди багато розмовляємо, коли я приїжджаю.
Ніколи не забуду ніч у землянці на передньому краї. Ми довго розмовляли, хоча навкруги гриміли постріли… Також не забуду і вирази облич бійців, коли я привіз їм норвезьку військову форму. Це були армійські запаси нашої країни ще з 1939 року. Коли хлопці почали її примірювати, я був здивований, чому вони посміхаються і фотографуються. Згодом мені пояснили, що форма норвезького солдата зразка 1939 року для них — наче музейний експонат часів Другої світової. Давні кітелі, шинелі… Вони розбирали їх, як сувеніри на пам’ять.
Я подумав, що й собі слід мати щось на згадку, і взяв із собою гільзу. Згодом пожалкував про це — був затриманий в аеропорту (сміється)… Більше таких «сувенірів на згадку» не беру…
— Сподіваюся, що ви забудете про цю прикрість і обов’язково ще неодноразово відвідаєте Україну.
— Допомога людям та й просто дружні поїздки в район АТО дуже важливі як для хлопців на війні, так і для мене. Адже бійцям важливо знати, що вони не покинуті. Ви не побачите жодного мого фото з кимось із відомих політиків, проте з українськими бійцями фотографуюся залюбки. Бійцям на війні важко, тож під час наших зустрічей вони не почуваються забутими, і це вже добре.
Нещодавно мене запросили на навчальні збори танкового батальйону, які відбуватимуться у травні в Україні. Сподіваюся, приїду не сам, спробую залучити земляків — інструкторів зі стрільб, мінної справи.
Бесіду вела Тетяна МОРОЗ
"Народна армія"
